Виконання рішень МКАС в Україні: проблеми та перспективи правового регулювання

02.07.2010
Останнім часом спори із зовнішньоекономічних відносин усе частіше передають на розгляд до міжнародних комерційних арбітражів, серед яких особливе місце належить Міжнародному комерційному арбітражному суду при Торгово-промисловій палаті України (далі – МКАС при ТППУ, МКАС). Порівняно з іншими арбітражними установами він ще молодий, але вже отримав авторитет і визнання інших країн. Сторони, звертаючись до міжнародних комерційних арбітражів, очікують обґрунтованого та остаточного рішення, яке підлягатиме виконанню. Якщо ж сторона несумлінна та ухиляється від добровільного виконання арбітражного рішення, постає проблема, пов’язана із забезпеченням його примусового виконання.


Рішення МКАС вже не є виконавчим документом
Раніше згідно із законодавством України рішення МКАС мали силу виконавчих документів, тому жодних складнощів із їх виконанням не виникало. Згодом вирішили внести зміни до законодавства, і тепер рішення суду, зокрема МКАС, не вважається виконавчим документом та потребує видачі судом виконавчого листа або наказу. Так відповідно до ст. 3 Закону «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень державною виконавчою службою здійснюється на підставі виконавчих документів, як от: виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду, Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України та Морської арбітражної комісії при ТППУ.
Зрозуміло, що законодавець зробив такі зміни, щоб зробити рівними умови виконання рішень МКАС для резидентів та нерезидентів України. Так, у нерезидентів не виникало складнощів із виконанням рішень на території України, тоді як резиденту України в іншій державі треба було пройти загальну процедуру визнання та виконання арбітражних рішень, передбачену Нью-Йоркською конвенцією про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень1958р. (далі – Нью-йоркська конвенція 1958 р.). Це ставило резидентів та нерезидентів України в нерівні умови. Але, втіливши відповідні зміни, запровадивши процедуру визнання та приведення до виконання рішень МКАС в Україні, законодавцю слід було б належним чином врегулювати норми, що регламентують порядок та процедуру такого визнання та виконання.

Виконання іноземного арбітражного рішення в Україні
Нью-Йоркська конвенція 1958 р. встановлює загальний порядок визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень. Вона вказує, що кожна країна-учасниця визнає арбітражні рішення як обов’язкові та приводить їх до виконання відповідно до процесуальних норм тієї території, де вимагається визнання та приведення цих рішень до виконання. Тобто якщо потрібно виконати арбітражне рішення на території України, то слід керуватися вітчизняним законодавством. Так, ст. 35 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж» (далі - Закон № 4002-XII) передбачає, що арбітражне рішення, незалежно від того, у якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням положень цієї статті та статті 36, яка передбачає підстави відмови у визнанні або виконанні арбітражного рішення. Стаття містить лише загальне правило визнання та виконання арбітражного рішення на території України і не встановлює їх чіткого порядку.
Раніше цю процедуру регулював Закон «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» ( далі – Закон № 2860-III). Стаття 1 цього документу містила розширене визначення терміна «рішення іноземного суду», яке охоплювало й рішення іноземних арбітражів. Компетенція щодо розгляду питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду була надана апеляційним судам, а саме: Апеляційному суду Автономної Республіки Крим, апеляційному обласному, Київському та Севастопольському міським судам за місцем постійного чи тимчасового проживання або перебування (місцезнаходження) боржника. Проте Закон № 2860-III втратив чинність, отже керуватися його нормами вже не можна.
Натомість діють норми чинного Цивільного процесуального кодексу України, який містить розділ VIII «Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні».

А як бути з рішенням МКАС при ТПП України
На перший погляд, здається, що тепер можна спокійно виконувати рішення МКАС, без зволікань і перешкод. Але уважно прочитаємо ч. 1 статті 390 ЦПКУ: «Рішення іноземного суду (суду іноземної держави; інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних чи господарських справ; іноземних чи міжнародних арбітражів) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною  Радою України, або за принципом взаємності». Незрозуміло, чи охоплює ця стаття рішення, винесені МКАС при ТППУ.
Але, повертаючись до ст. 35 Закону № 4002-XII, яка передбачає для внутрішніх арбітражних рішень такий самий порядок визнання та виконання як і для іноземних, можна дійти висновку, що при визнанні та виконанні внутрішніх арбітражних рішень також слід використовувати норми глави 1 Розділу VIII ЦПКУ. Стаття 392 ЦПКУ говорить: «Питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника. Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника».

Який суди краще: місцеві загальні чи спеціалізовані?
Чому компетенцію щодо надання дозволу на примусове виконання рішення МКАС отримали саме місцеві суди? Закон № 4002-XII встановлює, що «до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: - спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з  іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України». Це свідчить про те, що за своєю природою спори, які є предметом розгляду МКАС, господарські. Більше того, вони виникають у процесі здійснення зовнішньоекономічної діяльності між суб’єктами господарювання. Тому, на нашу думку, за національним законодавством ці спори можуть бути передані на вирішення лише спеціалізованому суду, а саме господарському. На практиці те, що питання про надання дозволу на примусове виконання рішення МКАС вирішують місцеві суди, створює чимало проблем. Наприклад, уявімо, що відповідач є великим підприємством, має значний вплив у своєму регіоні, але  зареєстрований у маленькому містечку. Якщо він не виконує рішення МКАС при ТППУ добровільно, позивачеві, щоб отримати відповідний дозвіл на примусове виконання рішення, потрібно звернутися до місцевого суду цього малого містечка. У такому разі можливе навмисне затягування судом процедури отримання дозволу, що може ускладнити виконання рішення.
Слід зауважити, що жодних роз’яснень, крім тих, що базуються на старих нормах законодавства (листі Мін’Юсту N 25-32/622, роз’ясненні Мін’Юсту N 27-3/1288, постанові Пленуму ВСУ від 24.12.99р. №12), місцеві загальні суди так і не отримали. Вони не мають практики розгляду клопотань про надання дозволів на примусове виконання арбітражних рішень і до того ж дуже зайняті своїми справами.

Корисний досвід
Слід звернути увагу на Закон «Про третейські суди» (далі – Закон № 1701-IV), особливо на порядок виконання рішення третейського суду, визначений у Розділі VII цього Закону. Так, відповідно до ст. 56 Закону  № 1701-IV заяву про видачу виконавчого документа потрібно подати до компетентного суду. Його визначення містить ст. 2 цього Закону «Компетентний суд - місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом». Але, як сказано в цьому нормативному акті, він не застосовується до міжнародного комерційного арбітражу. Як бачимо, Закон № 1701-IV дуже вдало регулює питання виконання рішення третейського суду, залежно від складу сторін надаючи право розглядати заяву про видачу виконавчого документа, або місцевому загальному, або господарському суду.
Для вдосконалення чинного законодавства, що регулює порядок і процедуру виконання арбітражних рішень, не обов’язково втілювати такий самий порядок, який передбачений для третейських судів. Але потрібно хоча б розуміти, що передача таких питань на розгляд місцевого загального суду значно ускладнює процедуру виконання арбітражних рішень. Місцеві загальні суди можуть не мати практики розгляду клопотання про видачу відповідних дозволів. Адже найчастіше предметом розгляду цих судів є невеликі суперечки, цивільні, кримінальні, сімейні справи, а справи про видачу дозволів на примусове виконання арбітражного рішення попадають до них раз на рік, а то й рідше. Натомість якщо надати компетенцію вирішувати ці питання господарським судам, які є централізованішими, це дозволить їм накопичувати досвід, виробляти єдину судову практику і відповідно, приймати ефективні та несуперечливі рішення.
Цікаво, що Україна, яка тісно співпрацює зі Швецією з питань міжнародних комерційних арбітражів, досі не перейняла позитивний досвід цієї країни. Адже за законодавством Швеції обов’язок розгляду всіх клопотань про визнання та приведення до виконання арбітражних рішень покладено на один-єдиний суд, а саме на Апеляційний суд Свеа (Svea hovratt), який знаходиться в м. Стокгольмі.
Покладання цих функцій на один-єдиний суд в Україні призвело б до ефективнішого розгляду відповідних клопотань, набуття практичного досвіду та вироблення позитивної судової практики.

Замість висновків
Ситуація, що склалася в Україні навколо визнання та приведення до виконання арбітражних рішень, потребує внесення змін до чинного національного законодавства. Це дозволить збільшити кількість звернень до міжнародного комерційного арбітражу як альтернативного органу вирішення суперечок, тобто зробить привабливішим для сторін.


Олена Гардер,

молодший юрист ЮФ «Альянс Ратушняк і Партнери»

"Правовий тиждень" від 15 червня 2010 р. № 24 (202)