АНЕКСОВАНІ КАДРИ

Вивести півострів з «підвішеного» стану та прокласти місток між юридичним та фактичним покликаний був Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" від 15.04.2014 № 1207-VII (далі – «Закон № 1207-VII»), що набрав чинності 27 квітня, проте навіть після набрання ним чинності чимало питань залишаються відкритими.

Тепер іноземці?

Насамперед зупинімося на питанні, яким чином підприємство повинне реалізовувати трудові відносини з працівниками – кримчанами, які працюють на материковій частині України.

Відповідь на це питання залежить від їхнього громадянства.

Якщо працівник зберіг громадянство України та не набув громадянства РФ, то немає й жодних особливостей здійснення з таких працівником трудових відносин, навіть якщо він має зареєстроване місце проживання на тимчасово окупованій території.

Якщо працівник у порядку, встановленому Законом України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р. № 2235-III, з наступними змінами (далі - «Закон № 2235-III») вийшов з громадянства України за його клопотанням, то з дати видання відповідного Указу Президента України на нього поширюватиметься правовий статус іноземця, передбачений Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 р. № 3773-VI (далі - «Закон № 3773-VI»), у тому числі й в частині необхідності одержання роботодавцем дозволу на використання праці іноземця.

Однак випадки «класичного» юридично коректного виходу жителів автономної республіки Крим з громадянства України, якщо взагалі й матимуть місце, то, ймовірно, будуть поодинокими. Натомість, вже зараз поширеною є практика видачі мешканцям Криму паспортів громадян РФ без проходження ними процедури виходу з громадянства України. В цій ситуації важливо провести межу між випадками добровільного та примусового набуття громадянства іноземної держави.

Так, відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 Закону № 2235-III підставою для втрати громадянства України є добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття. При цьому добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто.

Водночас, відповідно до частини четвертої статті 5 Закону № 1207-VII примусове автоматичне набуття громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території, громадянства Російської Федерації не визнається Україною та не є підставою для втрати громадянства України.

В будь-якому разі датою припинення громадянства України у випадках, передбачених статтею 19 Закону № 2235-III, вважається дата видання відповідного указу Президента України.

Тобто, громадянство України не втрачається автоматично навіть в разі, якщо особа добровільно набула громадянства РФ, звернувшись до відповідного органу із заявою чи клопотанням. Україна визнаватиме таку особу своїм громадянином доти, доки не буде виданий відповідний указ Президента України. Винятків не передбачено, в тому числі й Законом № 1207-VII.

На даний час відповідні укази не видані і тому немає юридичних підстав для визнання за мешканцями Криму, які добровільно одержали російські паспорти, правового статусу іноземців. Здача паспортів громадян України органам влади іноземної держави або їх знищення саме по собі не призводить до втрати громадянства. Отже, використання праці таких осіб в Україні без дозволу формально дозволятиметься до моменту офіційного припинення їхнього громадянства України, оформленого указом Президента України.

Водночас, якщо роботодавцю стає відомо, що працівник добровільно одержав паспорт громадянина РФ, то для запобігання юридичним ризикам та спірним ситуаціям рекомендовано звернутися за наданням офіційного роз’яснення до Державної служби зайнятості України та/або Міністерства соціальної політики України.

Щодо тих осіб, які набули громадянства РФ без прямого й однозначного волевиявлення з їхньої сторони (у формі підписаної ними особистої заяви або клопотання), то вони без жодних обмежень зберігатимуть свій правовий статус громадянина України і їхні роботодавці не потребуватимуть дозволу на використання праці іноземця.

Враховуючи, що роботодавцю може бути невідомо про добровільний або примусовий характер набуття працівником громадянства РФ, як і про сам факт такого набуття, слід виходити з того, що за наявності в особовій картці працівника належним чином засвідчених копій його паспорта громадянина України та довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру (реєстраційного номеру облікової картки платника податків), виданої податковим органом України, та за відсутності заяв або повідомлень від працівника про зміну громадянства роботодавець може продовжувати трудові відносини з ним на загальних підставах як з громадянином України.

Кримські підрозділи

Чимало підприємств, установ та організацій України мають відокремлені підрозділи (філії, представництва тощо) або структурні підрозділи без статусу «відокремлених» на території автономної республіки Крим. Правовий статус цих підрозділів та їхніх працівників на даний час є вкрай невизначеним.

Закон № 1207-VII, ще на стадії його перебування в стадії законопроекту № 4473-1 від 19.03.2014 містив низку норм, які могли свідчити про реалізацію політики ізоляції Криму та обмеження його зв’язків із материковою Україною. Зокрема, передбачалося, що в’їзд на тимчасово окуповані території та виїзд з них здійснюватиметься виключно за наявності спеціального дозволу, виданого органом Державної міграційної служби України. Також передбачалася заборона на тимчасово окупованій території низки видів економічної діяльності.

Зазначені норми протримались аж до останнього читання, проте не увійшли до тексту Закону № 1207-VII, підписаного тимчасово виконуючим обов’язки Президента України та опублікованого у офіційному виданні. Стаття 13 Закону № 1207-VII містить лише відсилання до закону, який визначає особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території (такий закон наразі не прийнято).

Отже, на даний час в Україні відсутні законодавчі обмеження щодо ведення підприємствами, установами та організаціями України діяльності на тимчасово окупованих територіях, зокрема й щодо діяльності на території Криму відокремлених підрозділів.

Наразі позиція українського бізнесу щодо провадження діяльності на тимчасово окупованих територіях розділилася. Частина підприємств наразі згортають свою діяльність на цих територіях, інша частина адаптується до нових реалій.

Підприємства, які вирішили припинити діяльність в Криму, оформлюють рішення про закриття відповідного відокремленого підрозділу (відповідне рішення підлягає державній реєстрації за місцезнаходженням головного підприємства). Кадри, які роботодавець планує зберегти, при цьому переводяться, за їхньою згодою, на роботу до інших підрозділів або разом зі своїм підрозділом до іншої місцевості (таке оформлюється відповідним наказом). В разі незгоди працівників продовжувати роботу в нових умовах трудові договори з ними можуть бути припинені в порядку, передбаченому статтею 32 Кодексу законів про працю (далі – «КЗпП»)України, на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП (щоправда, це питання є дещо спірним, так як працівники переводяться і іншу місцевість не разом з усім підприємством). Якщо роботодавець не планує збереження кадрів, то найпростішим варіантом є оформлення звільнення за власним бажанням або за угодою сторін. При неможливості реалізації цього варіанту роботодавцеві доведеться проводити скорочення штату (виключати зі штатного розпису скорочуваний підрозділ з усіма його штатними одиницями).

Підприємства, які продовжуватимуть здійснювати діяльність на території Криму, змушені будуть вчинити певні юридичні дії, направлені на пристосування до нових умов, що також матиме вплив і на трудові відносини.

З точки зору права України, оскільки тимчасово окупована територія вважається невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України (ст. 1 Закону № 1207-VII), то й відокремлені або невідокремлені підрозділи юридичних осіб України, розміщені на цій території, не розглядаються як іноземні.

Проте з точки зору права Російської федерації республіка Крим та місто Севастополь розглядаються як суб’єкти федерації, територія яких є частиною території РФ, на яку поширюється Конституція РФ та закони РФ. Відповідно, підрозділи юридичних осіб України, розміщені на території цих суб’єктів, розглядатимуться російським правом як представництва іноземних юридичних осіб, на які поширюються відповідні вимоги та обмеження російського законодавства (щодо реєстрації та постановки на облік в компетентних органах, сплати податків та зборів тощо) та передбачена цим законодавством відповідальність за їх недотримання.

Оскільки фактично діючими на території Криму на даний момент є тільки суб’єкти владних повноважень, що підпорядковані РФ, і ці суб’єкти наділені можливістю застосовувати в рамках законодавства РФ заходи примусу, то наразі підрозділи українських юридичних осіб на території Криму не мають можливості безперешкодно здійснювати діяльність без огляду на вимоги законодавства РФ. Цей факт, незалежно від його юридичної оцінки, доводиться брати до уваги при плануванні діяльності кримських підрозділів.

Враховуючи недружній характер міждержавних відносин, наразі немає підстав очікувати певних кроків назустріч українському бізнесу в цьому питанні з боку влади РФ (наприклад, встановлення на законодавчому рівні пільгових умов діяльності представництв юридичних осіб України на території Криму, звільнення їх від окремих вимог законодавства РФ або від відповідальності за окремі його порушення).

Для тих підприємств, установ та організацій, які планують продовжувати діяльність на території Криму, існують декілька організаційно-правових способів оформлення своєї присутності на півострові згідно з законодавством РФ.

Вже зараз багатьма власниками українського бізнесу, що веде діяльність в Криму, було прийнято рішення зареєструвати «додаткову» юридичну особу за законодавством Російської Федерації і перевести кримський штат працівників на роботу до цієї юридичної особи. Якщо точніше, юридично це оформлюється, як правило, не як переведення на роботу на інше підприємство, а як звільнення з роботи (за власним бажанням, за згодою сторін) в українському підприємстві та прийняття на роботу до підприємства, зареєстрованого за законодавством РФ. Такий спосіб юридичного врегулювання присутності в Криму може стати оптимальним, якщо всі кримські працівники підприємства одержали російське громадянство. Адже працівники, які залишились громадянами України, зможуть влаштуватись на роботу до російського підприємства тільки як іноземці, тобто на підставі відповідно дозволу, одержаного в порядку, передбаченому законодавством РФ.

Інший спосіб адаптації - реєстрація підрозділу як постійного представництва іноземної юридичної особи згідно з законодавством РФ та його постановка на облік у органах влади РФ. Така форма діяльності дозволить акредитувати при представництві працівників, які є громадянами України, без одержання дозволів на працевлаштування. Водночас представництво української компанії матиме право вільно наймати на роботу й громадян РФ. При реалізації трудових відносин в цьому разі слід керуватися нормами права РФ, оскільки саме за їх порушення до підприємства можуть бути застосовані санкції.

Кримські підприємства

Юридичні особи, які зареєстровані в автономній республіці Крим, можуть піти двома шляхами.

Перший шлях – це зміна резидентності юридичної особи (т.з. редоміциляція), тобто перетворення юридичної особи України в юридичну особу РФ без її припинення. Виходячи з повідомлень російських засобів масової інформації та владних органів, юридичне підґрунтя для таких дій в законодавстві РФ вже створено або буде створено.

З точки зору трудових відносин ця процедура означає, що трудові відносини не припиняються, але змінюється право, що їх регулює: з права України на право РФ. Для працівників, які зберегли громадянство України, зміна застосовного права може означати необхідність одержання дозволу на працевлаштування в РФ. Для працівників – громадян РФ це означатиме позбавлення трудових прав і гарантій, передбачених законодавством України та отримання тих прав і гарантій, які передбачає право РФ.

Загалом ця процедура є безпрецедентною для пострадянського простору та дуже неоднозначною з юридичної точки зору, тому немає сумнівів, що вона супроводжуватиметься колізіями та суперечностями.

Дуже ймовірно, що практика піде юридично більш простим шляхом: створення нової юридичної особи за законодавством РФ, із ліквідацією тої юридичної особи, яка була створена за законодавством України (або без такої). В цьому разі працівникам для продовження роботи доведеться звільнятись з роботи в «старій» юридичній особі (за власним бажанням, за угодою сторін або в зв’язку з ліквідацією юридичної особи – згідно з КЗпП України) та найматись до «нової» юридичної особи вже за законами РФ.

Другий шлях – перереєстрація підприємства (зміна ним місцезнаходження) на материкову частину України. При цьому, залежно від ситуації, персонал може фізично переводитись на роботу у іншу місцевість разом з підприємством у порядку, встановленому статтею 32 КЗпП України (в разі відмови від такого переведення можливе звільнення на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України), або залишитись на території Криму, але вже в якості працівників відокремленого підрозділу (представництва) української юридичної особи, яке з цією метою доведеться зареєструвати в компетентних органах РФ. З точки зору трудових відносин ця дія, ймовірно, може бути кваліфікована як переміщення працівника на тому ж підприємстві, в установі, організації в інший структурний підрозділ у тій же місцевості у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором, що не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника.

Службові відрядження

Нарешті, ще одне питання, яке постає в зв’язку зі зміною правового статусу Криму – це правове регулювання службових відряджень працівників на територію півострова.

З цього приводу, посилаючись на вже згадану статтю 1 Закону № 1207-VII, яка визнає тимчасово окуповані території невід’ємною частиною України, слід припустити, що службові відрядження в Крим не вважатимуться відрядженнями за кордон.

Принаймні, слід виходити з цього, доки не будуть внесені зміни до відповідних нормативних актів або не з’являться офіційні роз’яснення компетентних органів України.

Автор: Володимир Забудський, старший юрист ЮК “Альянс Ратушняк і партнери”

Стаття опублікована в журналі "Кадровик України" №5-6(89) травень-червень 2014 року